РОЗЧУ́ЛЮВАТИ

РОЗЧУ́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., РОЗЧУ́ЛИТИ, лю, лиш, док., перех. Виклика́ти в кого-небудь приємне почуття схвильованості, зворушеності. Ніжність дитяча розчулювала його, і він думав про дітей: що вони їдять, що вони мають? (Турч., Зорі.., 1950, 165); Вона знала, що її Іван не терпить сліз, вони не розчулювали, а дратували його (Стельмах, І, 1962, 427); Факт, що хтось клопочеться про неї, взагалі подумав про неї, крім Василя, розчулив Лесю (Вільде, На порозі, 1955, 56); // Сповнювати хвилюванням, зворушенням. Не зіллям наговорним, не чарами знахарськими, а сльозами, щирим признанням, клятвою подружньої вірності розчулила вона Прохорове серце, повернула його до сім’ї (Шиян, Баланда, 1957, 235). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 863.