РА́ТА́Й

РА́ТА́Й, ра́тая́, ч., нар.-поет., заст. Плугатар, орач. Звільнялося місто за містом, село за селом, виходив на поля ратай, ставав до праці на заводі робітник (Скл., Орл. крила, 1948, 72); Восени, мабуть, весело проходив по цих роздолах ратай із ралом, потім сіяч із козубом, а після Петра і Павла дзвеніли дружно серпи та коси й бриніла пісня до ясного неба… (Смолич, Мир.., 1958, 155); Зламати крила яструба — навік! Розсікти навпіл голову криваву! Устав з мечем ратай і робітник За нашу долю і за нашу славу! (Рильський, II, 1960, 183); Мов теплу зливу у маю, Степи зустріли ждану волю… Було нелегко ратаю Іти по спаленому полю (Нагн., Вибр., 1957, 250). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 453.