ПРОСУРМИ́ТИ

ПРОСУРМИ́ТИ, млю́, ми́ш; мн. просурмля́ть; док., перех. і неперех. Док. до сурми́ти1. [Покликач (просурмивши багато раз):] Вирок суду! [Голоси:] Та цитьте! Дайте слухать! (Л. Укр., II, 1951, 536); Перелетіли вальдшнепи. Просурмили останні журавлі (Рудь, Гомін.., 1959, 108); Сурмач просурмив відбій (Добр., Очак. розмир, 1965, 147); — Ти, бач, зазіхнув на честь Ярини Подолянки! — тоненько просурмив пан Хівря (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 145). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 308.