ПРОЛУНА́ТИ

ПРОЛУНА́ТИ, а́є. Док. до луна́ти. Із моря звуків прорвався і пролунав над людьми різкий, суворий голос, ударивши по всіх серцях (Вас., І, 1959, 116); Десь грюкнули двері, в подвір’ї пролунав постріл (Бойч., Молодість, 1949, 28); — Щира українка, справжня дочка народу, — заохотливо промовив Левченко, нахилившись їй до плеча. — Уявляєте, як ваше слово тут [на з’їзді] пролунало б (Гончар, II, 1959, 179); Пролунала слава і про Богуна (Кач., II, 1958, 426); // безос. — Ф’ю-ф’ю! Ф’ю! — пролунало зразу ж з пітьми, звідкілясь збоку (Смолич, II, 1958, 90). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 220.