ПОСНІ́ДАТИ

ПОСНІ́ДАТИ, аю, аєш, док., неперех. і розм. перех. Поїсти вранці, з’їсти сніданок. — А що, як присядем Отутечки під берестом Та трохи спочинем! — Та в мене ще шматків зо два Є хліба в торбині, То поснідаєм в пригоді, Поки сонце встане… (Шевч., І, 1951, 305); — Ти ж їла що досі, чи ні? — Та йдучи, — кажу, — з дому поснідала, а після того ще нічого не їла (Мирний, І, 1954, 74); Дівчинка нашвидку поснідала, намотала на ноги теплі онучі і взулася в чоботи (Донч., IV, 1957, 92); — Не поснідавши, за дядьків мішок не берись! (Гончар, II, 1959, 14); // чим, розм. що. З’їсти що-небудь уранці на сніданок. Роззявляка, чого ти тут стоїш! тут тебе вовки поснідають (Номис, 1864, № 6584); Вона швидко упоралась з хазяйством, поприбирала в хаті, поснідала вчорайшим [учорашнім] малаєм (Коцюб., І, 1955, 266); Поснідав хлопець величеньким шматком рибини, яку заїдав солодкою цибулиною та розмоченими в струмку сухарями (Грим., Кавалер.., 1955, 294). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 350.