ПОПОНОСИ́ТИ

ПОПОНОСИ́ТИ, ошу́, о́сиш, док., перех., розм. 1. Носити кого-, що-небудь тривалий час; // Носити кого-, що-небудь якийсь час. — Не хочеш ластівочку свою попоносити? Ось бачиш, яка я, візьми! — і пані вихилялася в Михайлика на руках (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 15); // Носити, відносити кому-небудь, куди-небудь щось багато разів, тривалий час. — Скільки я попоходила, скільки я попоносила, поки [землю] тоді оддали!.. — згадувала Мотря (Мирний, II, 1954, 139); [Горніч [лахмітник]:] Як отак сорок літ на спині оце шмаття попоносиш, то вже либонь таки дещо знатимеш, ой знатимеш! (Л. Укр., IV, 1954, 226). 2. Ходити в якій-небудь одежі, взутті тривалий час; // Ходити в якій-небудь одежі, взутті якийсь час. — Йосипе, Йосипе, ось на-бо чобітки та нехай твої діти трохи попоносять! (Панч, В дорозі, 1959, 5). 3. у сполуч. із сл. синяки. Носити багато разів сліди від ударів; бути не раз битим. Плід, не сумнівався, вона зуміла вигнати своїм зіллям, ну, а за довірливість попоносить синяки від якогось злидаря (Стельмах, II, 1962, 286). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 219.