ПОЛА́КОМИТИСЯ

ПОЛА́КОМИТИСЯ, млюся, мишся; мн. пола́комляться; розм. 1. Док. до ла́комитися. Запалює [Остап] одну цигарку, потім другу — адже цілу зміну не палив, треба полакомитись досхочу (М. Ю. Тарн., Незр. горизонт, 1962, 72); — Полакомивсь я на проценти, продав Корови, дав грошей три сотки (Фр., X, 1954, 233); А тепер, скарав би його бог, полакомився на багацькі скрині! (Вільде, Сестри.., 1958, 163). 2. док., на кого і без додатка, рідко. Те саме, що захопи́тися 2. Не знаю вже, як вам сказати — чи молода вона була, ся ковалиха, чи стара; але здається — молода й гарна: інакше не полакомився б король (Мак., Вибр., 1954, 194); Кожна з них [сестер] досить приваблива для того, щоб задурманити чоловіка.. Навіть Слава з своїми монгольськими вилицями і широким ротом знайде дурня, який полакомиться на неї (Вільде, Сестри.., 1958, 104). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 59.