ПИТА́ТИСЯ

ПИТА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок. 1. кого — чого, про кого — що, розм. за кого — що, також без додатка. Те саме, що пита́ти 1-3. Питаються люди — який в мене милий. Який? Розказати не вмію (Дн. Чайка, Тв., 1960, 236); Мати вже ніби й забула, що питалася — і не жде відповіді (Головко, II, 1957, 362); — Знаю, що усюди будуть питатись про вашу жінку: відкіля вона і хто така є? (Кв.-Осн., II, 1956, 338); Сердечно Вам дякую, що питаєтеся за мою маму. Вона хвора (Стеф., III, 1954, 153); Ось вона в бібліотеці. Не питаючись книжки, сіла вона край стола (Л. Укр., III, 1952, 531); Щоб жить — ні в кого права не питаюсь (Тич., II, 1957, 161); // Намагатися довідатися про що-небудь (поглядом, рухами і т. ін.). Мати стара потурбувалася, чи не хворість яка викидається.. Вірна дружина очима любими питалася його (Вовчок, І, 1955, 355). Пита́тися на здоро́в’я див. здоро́в’я. 2. кого — чого, у кого. Звертатися до кого-небудь за дозволом, згодою і т. ін. зробити щось. На людськім полі ростуть панські дуби. Мужик іде та й рубає, нікого не питаючись, наче своє (Коцюб., І, 1955, 462); — Ти повчи мені батька! Він знає, що робить! — в голосі Гната обізвалась пересторога. — Ви все знаєте. А в дівки ж згоди питалися? (Стельмах, І, 1962, 533); З’являється звідкись Денис Блаженко і, браво клацнувши каблуками, питається дозволу гвардії старшого лейтенанта звернутись до нього (Гончар, III, 1959, 85). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 368.