ВІ́РНО

ВІ́РНО. 1. Присл. до ві́рний 1. Співав він, що любив колись щиро та вірно, а йому зрада сталась несподівана (Вовчок, І, 1955, 203); Запевне, я можу тільки похвалити тебе, що ти вірно тримаєшся своєї медицини (Л. Укр., V, 1956, 380); Клянемось урочисто ми нині, Що під цим знаменом [піонерського зльоту] дорогим Будем вірно служить Батьківщині (Бичко, Вогнище, 1959, 36). 2. розм., рідко. Присл. до ві́рний 2. Хлопці подякували і почвалали в тому напрямку, куди показав.. козак. Спочатку йшли вірно.., але потім Марко щось наплутав (Тют., Вир, 1964, 467). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 681.