НАГОЛО́ВАЧ

НАГОЛО́ВАЧ, а, ч. 1. Круговий ремінь вуздечки, що йде від вудил поза вуха. [Семен (зняв з одвірка наголовач і віжки):] Я піду осідлаю вам коня (Галан, І, 1960, 508). 2. діал. Наголовок (у 1 знач.). Целя в літнім бронзовім пальті і в білім солом’янім капелюсі з широкими крисами і червоно-жовтою кокардою на наголовачі спішила на пошту (Фр., II, 1950, 306); Витягнув.. Гаврило невеличку крисаню з круглим стіжкуватим наголовачем (Ков., Світ.., 1960, 130). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 52.