НАВІ́КИ

НАВІ́КИ, присл. 1. Назавжди. Тепер сняться мені ті гострі милі очі, але що було, те навіки минуло (Н.-Лев., II, 1956, 108); Нещодавно ми з Волоковим відвідали оте навіки пам’ятне нам з сорок другого року містечко (Коз., Гарячі руки, 1960, 108). Замо́вкнути наві́ки (наві́к) див. замо́вкнути. 2. У значній мірі, надзвичайно, дуже. Він був чоловік поважний і ходив усе понурою, а серцем був палкий навіки (Вовчок, І, 1955, 144); Василина перелякалась навіки, хапала все з стола і ховала під лавку (Н.-Лев., II, 1956, 56); Найбільше за всіх жалкує [Настя], що він їде з села. Навіть її навіки злющі очі беруться якоюсь тінню (Стельмах, II, 1962, 169); // Повністю, цілком. Погоріли ми навіки І нічого не зісталось! (Щог., Поезії, 1958, 136); — Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче — задушив би мене навіки! (Вовчок, І, 1955, 158). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 34.