КВИЛІ́ННЯ

КВИЛІ́ННЯ, я, с. Дія за знач. квили́ти та звуки, утворювані цією дією. Палкими блискавицями, мечами хотіла б я вас виховать, слова! Щоб ви луну гірську будили, а не стогін, щоб краяли, та не труїли серце, щоб піснею були, а не квилінням (Л. Укр., І, 1951, 191); О, так! Ми знаємо твою силу,— силу, що б’є, разить ворога і не зважає на квиління (Тич., III, 1957, 19); Літають над берегом чайки, припадають до води, і їх жалібні квиління губляться у клекоті хвиль (Шиян, Переможці, 1950, 55). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 133.