Смотреть больше слов в «Словнику української мови в 11 томах»
ка́ра (зменшено-пестливе — ка́ронька) — 1) суворе покарання, відплата за що-небудь; правова реакція на злочин, порушення суспільних норм; поняття кари з найдавніших часів пов’язується з по́мстою (див.). Стоять Гонта з Залізняком, кричать: «Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись» (Т. Шевченко); Яку б же нам, славним запорожцям, та кароньку дати? (пісня); 2) ка́ра Бо́жа — з давніх-давен у народній свідомості — великі стихійні лиха: землетрус, повінь, посуха, голод, епідемія та ін., що їх нібито насилає Бог на людей як кару за ті чи інші моральні переступи (звідси вирази це кара Божа на нас — про яке-небудь нещастя і чиста кара Божа (Господня), що передає сильне незадоволення ким-, чим-небудь); обидва синонімізуються певною мірою зі словами горе, нещастя, напасть; 3) ка́ра грі́шми — покарання грошовим стягненням, дуже поширене в княжу добу; замінними були покарання арештом і кара працею; 4) ка́ра на го́рло — покарання смертю через відсічення голови; у княжі часи була рідкою; усталилася в Польсько-Литовську добу; у козацькі часи звичайною смертною карою було стяття голови й повішення, кваліфікованою — четвертування, спалення живцем, закопування в землю, заливання горла розтопленим оливом; 5) ка́ра со́ромом — публічне покарання прив’язуванням до ганебного стовпа на майдані; була поширеною в козацькі часи; кожний з присутніх мав право підійти до прив’язаного і вдарити його палицею; розпусних вдів або дівчат за першим разом карали биттям різками або канчуками; див. ще воді́ння дівча́т. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 274.... смотреть