ЗА́ТИ́ШНО

ЗА́ТИ́ШНО. 1. Присл. до за́ти́шний 2-4. Скромно жив бригадир, але затишно, спокійно (Хижняк, Килимок, 1961, 19); За молодим жити весело, а за старих затишно (Укр.. присл.., 1955, 122); Самиця Шукає, де гніздом затишно помоститься І де свою сім’ю безпечно розвести… (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 99). 2. у знач. присудк. сл. Безвітряно, тихо. В’їхали в лісок. Тут було затишно і пахло смолою (Коцюб., І, 1955, 308); Вітер рівно шумів у верховіттях, а внизу було зовсім затишно (Гончар, II, 1954, 35); // Про спокійну, приємну обстановку. В кімнаті, як і завжди, було тепло й затишно (Руд., Остання шабля, 1959, 50); // перен. Про стан душевного спокою. Моїй душі, потомленій тривогами останніх днів, стало так спокійно і затишно (Мик., Кадильниця, 1959, 25); Хороше і затишно робилося їй на серці від цього голосу (Донч., II, 1956, 114). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 350.