ДОРОЖИ́ТИСЯ

ДОРОЖИ́ТИСЯ, жу́ся, жи́шся, недок., розм. 1. Вимагати за що-небудь високу плату. [Швачка:] От вередує над старим, бо знає, що більше візьме той, хто дорожиться (Л. Укр., II, 1951, 190); Дід Дягіль критичним оком окинув повалену огорожу. — Домовились? — Не по кишені майстри, дорожаться дуже (Збан., Малин. дзвін, 1958, 59). 2. ким, чим. Те саме, що дорожи́ти. — А ти думала, нами дуже дорожаться? — покійно спитала та. — Я давно тобі казала, що ми гарні, поки нужні [потрібні] (Мирний, III, 1954, 234); — Тільки ви, пане Славку, так не дорожіться собою. Адже я знаю дуже добре, що ви тепер ні над чим не працюєте (Март., Тв., 1954, 272); Йому солоно приходиться з збиранням грошей, того він так ними й дорожиться (Л. Укр., V, 1956, 171). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 380.