ДОВІ́КУ

ДОВІ́КУ, присл. Усе життя; до кінця життя. Перестав [п’яниця] пити, купив левадку, постановив вітряк і довіку їв хліб (Кв.-Осн., II, 1956, 229); — Матінко ключнице, — крикнув Добриня.., — та коли б ти взяла її до двору, я б тобі дякував, доки живу, довіку! (Скл., Святослав, 1959, 75); // Завжди, вічно. Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, ..і так воно буде довіку (Л. Укр., І, 1951, 189); І зацвітуть червоні маки На тих столочених полях, Де люди, вбиті в час атаки, — Довіку житимуть в піснях! (Дмит., Вітчизна, 1948, 93); // Ніколи. Хай цей сон проклятий Грабіжникам не сниться — Довіку не топтати їм нашої пшениці (Рильський, І, 1956, 219). Не забу́ти дові́ку див. забува́ти. Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 334.