ГРЮКОТА́ТИ

ГРЮКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ГРЮКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок. розм. Підсил. до грю́кати. Із-під водяного плеса Підриваються колеса, Млин мій ходором іде 1 грюкоче, і гуде (Щог., Поезії, 1958, 195); Її кожен раз страх нападав, як тілько зачинало грюкотіти (Мирний, IV 1955, 88); Іноді вечорами він вибігав до міста й проходжувався під високими вікнами друкарні на вулиці Фрунзе, де грюкотіли, машини, млосно пахло фарбою (Кучер, Голод, 1961, 67). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 184.