ГАДЮЧЕНЯ́

ГАДЮЧЕНЯ́, я́ти, с. 1. Маля гадюки (у 1 знач.). Щойно народжені гадюченята вже отруйні і при небезпеці намагаються вкусити ворога (Визначник земноводних.., 1955, 133); * Образно. Перед Великою Вітчизняною війною у фашистсько-гестапівських інкубаторах понавилуплювалося чимало коновальсько-мельнико-бандерівських гадюченят (Вишня, І, 1956, 446); * У порівн. Знову в серце вповзли гадюченятами сумніви (Автом., Щастя.., 1959, 185). 2. перен., зневажл. Про злу, підступну молоду людину. — Не гадюченя, що брехало нам у вічі, треба провчити при нагоді (Тулуб, Людолови, І, 1957, 212); // Уживається як лайливе слово. — Корову забив та ще на мене руку підіймаєш? Ах ти ж гадюченя..! (Шиян, Баланда, 1957, 35). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 11.