ВИСО́КІСТЬ

ВИСО́КІСТЬ, кості, ж. 1. Простір на великій віддалі від землі. Летить орел понад морем по високій високості (Чуб., V, 1874, 479); Небо синіло в високості чисте, безхмарне (Коцюб., І, 1955, 133); Розбуджена.. невтомним щебетанням жайворонка у високості, трубним криком журавлів, відчуває людина стремління пригорнути весь голубий світ. (Тют., Вир, 1964, 137). 2. Висока, гірська місцевість. Подекуди на половині високості гір виступали тераси (Н.-Лев., II, 1956, 382); Не забуду ті долини, Сині високості, Як із кожної хатини Нас гукали в гості (Нагн., Вибр., 1957, 58). 3. перен. Велич, величчя. Не згинув ти [український народ]; Зберіг високість духу, Не витратив багатої снаги (Граб., І, 1959, 123); Вогнем схопився Київ у творчій високості! (Тич., І, 1946, 71). 4. заст., у сполуч. із займ. ваша, його, її, їх. Титулування деяких осіб, належних до роду монарха. Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 493.