ХРЬО́ПНУТИ

ХРЬО́ПНУТИ, ну, неш, док., перех. і неперех., розм. Однокр. до хрьо́пати. Кричу я, кричу, він мовчить та ще дужче гуркає палічкою [паличкою] по горщикові, а далі як хрьопне! Так горня й розчахнулося! (Крим., Вибр., 1965, 367); Мамій хрьопнув дверима і пішов до гурту (Добр., Тече річка.., 1961, 116); — От вам і гостинець! Я ж казав, що нам більше не їздити до цієї панни,— крикнув погонич і хрьопнув гарбузом об землю (Н.-Лев., III, 1956, 28); О! вона не жалкуватиме, що покохала його… Хто з ним зрівняється силою? Ніхто! Он учора Петраки.. намігсь боротися з ним, то він, Йон, як хрьопнув ним об землю, то мало з парубка душа не втекла… (Коцюб., І, 1955, 242). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 162.