СПІВЗВУ́ЧЧЯ

СПІВЗВУ́ЧЧЯ, я, с. 1. муз. Поєднання двох або кількох звуків при одночасному звучанні. В багатокуплетних обробках [В. С. Косенка] кожен новий розділ (куплет) гармонізовано новими фактурними, ладо-гармонічними прийомами, нерідко дуже складними співзвуччями (Нар. тв. та етн., 1, 1967, 64). 2. книжн. Злагоджене, гармонійне звучання. Громохкий гул віків і тихий шерх трави В його чутті одним співзвуччям злиті (Перв., І, 1958, 228). 3. У віршуванні — повторення подібних голосних звуків, а також схоже звучання кінців рядків; асонанс, рима. Для поезії.. є свої закони, тільки їй притаманні співзвуччя (Рад. літ-во, 11, 1967, 52). 4. перен. Внутрішня подібність, відповідність. Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 518.