СЛИ́НКА

СЛИ́НКА, и, ж, Пестл. до сли́на. Денис сів на піску, витер рукавом сонну слинку з губів. — А що, хлопці, буде, як телиця сниться? — запитав він басом (Тют., Вир, 1964, 44). ◊ Ковта́ти сли́нку див. ковта́ти; Розпуска́ти (розпусти́ти) сли́нки див. розпуска́ти; Сли́нка ко́титься (покоти́лася, тече́, потекла́ і т. ін.) у кого, кому — те саме, що Сли́на ко́титься (покоти́лася, тече́, потекла́ і т. ін.) (див. сли́на). Рука тяглася до чарки, котилась слинка (Мирний, III, 1954, 268); В о. Мойсея аж слинка покотилась. Чудові пахощі торкнули його фантазію (Н.-Лев., І, 1956, 118); Салат, редька густо зеленіють біля тину — в Гриця аж слинка тече: це б він тут поласував… (Збан., Сеспель, 1961, 427); «Наварили б вареників, Сіли край стола…» Тут старому вже по горлі Слинка потекла… (Рудан., Тв., 1959, 170). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 354.