ПОЧОРНІ́ТИ

ПОЧОРНІ́ТИ, і́ю, і́єш, док. 1. Стати, зробитися чорним або чорнішим. Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле? (Шевч., II, 1963, 156); Вербовий гай на тім боці повивсь у темряву, почорнів (Коцюб., І, 1955, 143); Збіжжя вигоріло, мов від вогню, овоч на деревах почорнів, трави пожовкли (Л. Укр., III, 1952, 549); Почорніли заводі в озерах І ясніші стали разом з тим (Рильський, III, 1961, 315); * Образно. В темній хаті почорнів сірий вечір (Панч, II, 1956, 410); // Засмагнути від сонця, вітру. Польовий вітер і степове сонце засмалили його колись біле лице — почорнів як циган (Мирний, І, 1954, 148); О біле личко, як же швидко ти В дорозі сій від спеки почорнієш (Фр., X, 1954, 414); От уже п’ятнадцять літ Ми все тягнемо в забрід, І од спеки наше тіло І змарніло й почорніло (Щог., Поезії, 1958, 79); // Змінитися на обличчі, змарніти від горя, недуги і т. ін. Стоїть серед хати Горпина, аж почорніла і страшно дивиться, а на руках у неї мертва дитина (Вовчок, І, 1955, 68); Круто прийшлося Марусякові, ой круто! Почорнів, хоч і старався не показувати того (Хотк., II, 1966, 241); Почорнів [сенатор] од зла одної днини І помер у католицький піст (Мал., Звенигора, 1959, 223). ◊ В оча́х почорні́ло — те саме, що В оча́х потемні́ло (див. о́ко1). Жолкевському почорніло в очах, спинилося серце (Ле, Україна, 1940, 269). 2. у сполуч. із сл. душа, перен. Стати поганим, неприємним (про характер і поведінку людини). Шевченко приязно посміхнувся до чабана і запросив його сісти. Знав, що не від розкошів почорніла його душа (Баш, На землі.., 1957, 7). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 473.