ПО́СТИ́ТИ

ПО́СТИ́ТИ, пощу́, по́стиш, недок. Дотримуватися посту, не їсти скоромного. Постив і говів, поки ніг не підвів (Укр.. присл.., 1963, 67); Говів [Омелько] два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постити (Н.-Лев., II, 1956, 265); — Панотець мені скаржився, що ти великий грішник: не постиш, коли церква каже, не йдеш до служби божої, як святі дзвони дзвонять (Казки Буковини, 1968, 33); // перен., розм. Нічого не їсти, голодувати. Хотів Кобилку Клим не їсти приучить, І Шкапа мусила постить (Бор., Тв., 1957, 149); — Може, з’їв би щось, Іване? Цілий день постиш сьогодні, а вже й вечеряти пора (Стельмах, І, 1962, 425); Стародавні народи приділяли голодуванню багато уваги. Древні індійці постили по тридцять днів (Знання.., 6, 1966, 8). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 374.