ДАЛЕБІ́

ДАЛЕБІ́, рідко ДАЛЕБІ́Г, невідм., розм. Уживається у знач. вставних слів: правду кажучи, справді [ж, бо], дійсно і т. ін. — Я, далебі, в тім не виною, Що так роз’їхався з тобою (Котл., І, 1952, 145); Далебі, він сам себе не пізнавав (Гур., Новели, 1951, 56); — Сьогодні до вас я з рабом чорношкірим. — Здобутий у турків? Красунь, далебіг (Бажан, Роки, 1957, 277); // у знач. частки таки. — Якби не оце створіння, я далебі заснув би під кущем, так сьогодні парно якось у повітрі (Коцюб., І, 1955, 209); Далебі немає чого поспішати (Головко, II, 1957, 179). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 207.

Смотреть больше слов в «Словнику української мови в 11 томах»

ДАЛЕБІ́Г →← ДАЛА́ЙЛА́МА

T: 168