ВЕРХІ́В’Я

ВЕРХІ́В’Я, я, с. 1. Верхня найвища частина чого-небудь; верх (перев. дерева, гори). Зазолотились і верхів’я дерева (Кв.-Осн., II, 1956, 41); Вдалині здіймалися верхів’я гір (Трубл., III, 1956, 402). 2. чого, перен. Найвища точка розвитку, найвищий ступінь. [Валент:] Юрба плескала не тоді, як справді ставав ти на верхів’ї свого хисту, а як спускався до низин (Л. Укр., III, 1952, 290); Я переконаний, що твоє місце на верхів’ях слави (Мик., II, 1957, 52). 3. Верхня течія річки, а також місцевість, що прилягає до неї. Легкий вітерець прилітає десь із дніпрових верхів’їв (Собко, Стадіон, 1954, 345). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 335.

Смотреть больше слов в «Словнику української мови в 11 томах»

ВЕРХА́МИ →← ВЕРХІ́ВКОВИЙ

T: 70