РУ́ПОР

РУ́ПОР, а, ч. 1. Труба у вигляді зрізаного конуса або піраміди для посилення звуку. [Голос покликача судового (в рупор):] Народе римський! Суд спокою просить! (Л. Укр., II, 1951, 524); Безпалько по хаті пройшовся. Став перед грамофоном, що в кутку на столику, з великим синім рупором (Головко, Бур’ян, 1946, 39); // розм. Те саме, що гучномо́вець. З берега, в проміжках від залпу до залпу, линув з рупора голос Гальванеску (Смолич, І, 1958, 100). Скла́сти доло́ні (доло́ню) ру́пором — нещільно стулити долоні або злегка зігнути долоню і прикладати до рота або вуха (вух) для посилення звуку. Він склав долоні рупором і на весь голос гукнув: — Ка-атя! (Собко, Нам спокій.., 1959, 8). 2. перен., книжн. Виразник чиїхось ідей, думок, почуттів і т. ін. Вже із зображення зовнішності героїв зразу відчувається, кого автор любить і кого не любить. І проте дійові особи не стають у Панаса Мирного рупорами його власних думок і почуттів (Від давнини.., І, 1960, 379). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 910.